Отак забігав кілька разів із усїх боків і за кождим разом сонце зміняло напрям своїх промінїв і він не міг придивити ся своїй гостї так, як хотїв. Бачив лише на її раменах павині пера, на шиї золоту луску, а на голові довгі білі коси, нїби ті зеленаві листки деревини, що накривали його своєю весняною тїнню.
Станув перед нею і запитав ся:
— Хто ти?
Вона кинула на нього своїм гордим оком і крізь ту тїнь, що нависла густо над її чолом, промайнув із її очий оден золотий промінь і чудовим заревом вчарував молодого пустинника — мовби хтось відкрив його очам оден темний рубець заслони — з ясного образу.
Він завагав ся хвилину. Вона відійшла трохи далї, оглянула ся позад себе і нїби манила його за собою, а довгі промінї її очий упали поза неї, як гарна стяжка золотої тїни.
Ішов як у снї, слїдом за нею, аж на край одного загону лїса. Там найшов снїг під ногами; зразу йшов по білій поверхнї, як легкий дух, а далї почав вязнути і западати ся що-раз глибше.
Був уже по колїна у снїгу — отверезив ся з первісного захопленя і горячкового одуру і пристанув на хвилину. Якийсь жаль і острах, якого він не знав досї, обняв його молоду душу. Від холоду набігали йому до очий студені сльози. Озирнув ся назад себе, а тепла закутина у його лїску мріла вже дуже далеко, як пропащий скарб. Глянув знов перед себе, але не бачив і своєї провідницї. Забув на хвилю про те марево, що вело його кудись навманя і… вернув ся назад у тїнь своєї сосни. Прийшов до пограничного дерева коло своєї домівки і нагадав собі, що не скінчив іще молитви. Був знов легкий і веселий, як колись — душа його набрала давного вдовілля і він
