Сторінка:Орест Авдикович. Моя популярність та иньші оповіданя. 1905.pdf/150

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

гилю — побачив червону сльозу. Потім вершок стрункої сосни ще раз нахилив ся до самого долу і заступив йому дорогу зеленими галузями. Але він мов не бачив того. Вдер злісно одну галузку і кинув на землю, а тодї вершок дерева випростував ся на-ново. І… пішов собі далї за тим гарним маревом, що манило його кудись на мандрівку.

— Чекай, підемо разом — кликав за нею, підбігаючи до пограничного дерева.

— Я піду на перед, а ти пробуй дігнати мене — відповіла гордо, відбігаючи наперед нього.

І він побіг за нею… Був цїлий, якби не при собі. Якась горячка гнала його все далї і далї на перед себе. Біг так живо, як чума і не чув голоду, нї втоми — вязнув по колїна у снїгу — виривав ся знов на поверхню білої землї і летїв усе далї за своєю незнаною поводаторкою.

Минув широкі степи, високі гори, перебрив глибокі ріки, а далї і лїси й гори і ріки скінчили ся. Перед його очима розкрило ся одно безкрає поле — широчезні простори сьвіта. Йому злекшало на хвилю, як радуєть ся бідний подорожний, коли на своїм далекім шляху зобачить перший граничний камінь. Його манив той сьвіт. Він входив у його границї, як оден із його дїтий членів — новий і незнаний, але все таки свій.

Вилїз на горбок і перед ним… замріло щось у далечинї. І він зобачив їх із далека…

То були дрібні, скостенїлі, нїби замерзлі мурахи, а працювали так багато, що зі своїх мязів, грудий і душі добували стілько сили, що конї або воли. І та сила, яку вони добували до короткої роботи — підтинала їх о третину, а декого й о половину їх віку. Їли стілько, як мурахи, а працювали, як воли і топили ся в потї свого чола. Обрабляли своїми руками чужу землю і цїлу