природу та плакали, коли вона не хотїла цвисти від їхньої роботи. Звали себе людьми, а були тільки живим потом одної великої машини. Роїли ся коло неї, як пчоли і гинули, як мухи-робітницї. Не мали часу на молитву, бо вічно спішили ся кудись, але коли зайшли там, де їм треба було, то там не приймали їх, а коли вони просили, то їх не слухали… Бо вони не вміли просити і не вміли молити ся.
А десь-не-десь були між тими людьми такі, якби мальовані картини людий, що з нудів бавили ся і для забавки приглядали ся людській роботї тай дуже багато говорили і дуже гарно молили ся в розкошах. Але то не були люди — то була фарба, що на сонцї блїдла, а на дощі змивала ся силою своєї питомої безвартности. В ночи не було їх зовсїм видно на сьвітї. Вони робили собі з ночи штучний день і при сьвітлї місяцїв, що мусїли сьвітити у їх сальонах, блистїли тільки перед своїми власними очима. Бояли ся денного сьвітла, яке безпощадно нищило їхню нетривку фарбу і тому зі сходом сонця ховали ся обережно у свої невидимі криївки. Кормили ся меленою мукою з мурахів, бо самого тїла не їли, раз тому, що було за худе для них, а по друге тому, що заказувала їм їсти його етика, право і закони, які вони самі собі заздалегідь списали в одну велику книгу, з неї тільки й вони самі уміли читати на чотири боки. Але вони були добродїями тих чорних і брудних мурахів, бо — як дуже музикальні — грали на катованих струнах мученої скіри і позволяли мурахам плакати з далека від своїх палат. За те давали їм шмат купин та кретовиня і там мурахи будували для себе муравища, де самі нищили одні других і по тїлах своїх дїтий бігли і летїли там, де мали наказ.
