Сторінка:Орест Авдикович. Моя популярність та иньші оповіданя. 1905.pdf/153

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кров із водою. Вона не смакувала йому, бо нагадувала в устах смак його власного тїла. Хиба тільки, що тепер якби скріпив ся трошки, задеревів у своїй утомі і вже не чув у собі постепенного, що-раз-то дужшого слабленя.

Випростував ся цїлим своїм ростом і хотїв молити ся, враз із тими сиротами, що посилали в гору свою безсловну молитву. Зачеркнув паличкою довгу лїнїю у просторі і хотїв перескакувати її та говорити свої звичайні слова: „То Тобі, Боже — то минї, Боже“. Але відчув, що та молитва не ладнала ся зовсїм до його теперішньої думки. Не мав тепер свойого сьвіта, то й не міг чужим добром нї з ким дїлити ся. Не мав способу анї відваги перескочити високу лїнїю у просторі і сили не мав — казати свою молитву. Він чув тепер крім свого власного сьвіта, що лишив його у лїсї — ще другий трохи змінений сьвіт своєї душі і ще оден чорний сьвіт отого темного, облудного пекла, яке що лиш тепер перейшов. Чув потребу молити ся і за тих бідаків, що недавно їх видїв і жалував, а може й топтав їх у своїм несамовитім бігу.

Приклякнув колїнами на широку площу свого зажуреного овиду і важко задумав ся. Був зовсїм безрадний — помочи не надїяв ся нї звідки. Паличка тратила чудесну силу. Відірвана від пня рідної сосни могла ще бути підпорою йому в ходї, але не могла вже годувати його. Не знав яким способом опинив ся він на височинї і почав бояти ся, бо чув, що не має на чім оперти ся і що може кождої хвилї злетїти коміть головою у те людське пекло, над яким висїв тепер, як пірє. Чув, що є чоловіком, відчував біль так само, як усї люди, а був безсильний так само, як буває інодї безпомічним цїлий загал пригноблених людий. Нагадав собі свою гостю, що вирвала його з місця, де він зріс безпечний, ситий, сильний