і щасливий — завела його сюди і покинула на поталу своєї примхи.
Оглянув ся і на кінцї овиду свого серця — побачив її знову. Була мальована так само, як ті фарби людий, що вживали свого житя тільки в ночи. Була тепер богата і цїла золочена. На кінцї її шат були замерзлі останки чужого, панського житя, а якийсь неспокій і тїнь кровавих тріюмфів малювали ся на її лици так, якби вона уама була причиною їх смерти. Була тепер басато гарнїйша, хоч не така ясна і чиста, як тодї г лїсї. Виглядала як княгиня, що по своїй волї може розсївати ласку або неласку, розкоші або муки, житє або смерть. Тїнь і сонце її двох сторін помішали ся з собою і якесь матове сьвітло обливало цїлу її появу авреолею нової, штучної тїни, що мусїла ярко яснїти під промінями золоченого сонця. Але він не міг нїяк наблизити ся до неї, нї заговорити. Вона плила собі подалеки́, верствами свого власного простору, нїби зоря овита хмарою, поважна, як львиця, принадна, як веселка, а загадочна і таємна, як місячна ніч. Він міг тільки думкою пробувати враз із нею і плисти за її срібним слїдом у розкішнїй манї свого бідного серця…
У своій задумі скотив ся по похиленій площі з горішнього сьвіта до нижнього. Летїв сьвітами без памяти і як проснув ся, зобачив, що опинив ся у якімсь великім містї.
Там він не бачив такої нужди, як по полях, бо мешканцї того міста — то були здебільшого самі мальовані люди. Тільки де не-де пересувала ся поміж ними тїнь живої, нефарбованої нужди з виглядом бідного чоловіка і та тїнь ішла собі боком улицї, здалека від панства, з очима заритими в землю.
За те було у тім містї багато високих, гарних домів і багато церквів — високих і величних
