Сторінка:Орест Авдикович. Моя популярність та иньші оповіданя. 1905.pdf/155

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

з-на-двору, а різьблених і золочених у серединї. У тих церквах було тепло і затишно. Хмара людий, — майже виключно бідаків, прибраних якось якби не буденно, зітхала і молила ся по тихо, а дехто дрімав або плакав. Подалеки від них ликував стрижений жрець у хмарі кадила і співів. Серце мав легке і веселе, а очи звернені в гору. Зїваючи молив ся за свою паству. Але та молитва глухла таки у стїнах великої церкви і не зносила ся навіть так високо, як хмара диму з пахучого кадила.

Він не розумів тої молитви і вийшов із церкви на улицю.

Тиняв ся по-під високий мур і заблудив на брудне подвірє якогось високого дому. Там застав якогось бідного чоловіка — обдертого — покорченого — посинїлого від нужди… Босий — на-пів нагий — розчіхрана чуприна — груди вкриті куснем розхрістаної сорочки — на грудях набожно схрещені руки, що змерзлими пальцями стискали подерту шапку.

Стояв під муром — тряс ся і плакав від зимна і отворивши рот, як голодне пташатко, видавав із грудий якийсь звук, подібний до блеяня освоєної кози. Гурма дїтий слухала того блеяня і сьміяла ся, бо їх тїшило — слухати такого дивного голосу чоловіка нїмого, вбогого і без доброго розуму. Його молитва линула в гору високо і спасала його нїму, нерозумну душу, але він чекав іще й далї блеяв, доки з вікон високого поверха не кинув йому хто завиту в папір дрібну монету, на те, щоб… уступив ся і перестав уже раз так погано блеяти.

Він почекав, аж поки не вийде з подвіря той нїмий чоловік і сам вийшов за ним. Утратив уже охоту молити ся і не знав, як має молити ся. Замітив, що те дике блеянє подібне до тої молитви, якою він, бувало, хвалив Бога у лїсї,