— То бувай здоров.
І хотїла покинути його. Але він біг за нею, як покинута дитина за мамою і цїлував її слїди і плакав і просив, щоби не відходила. Вона позволила відпросити свій гнїв і сказала:
— То йди по гроші.
— Деж минї йти? — запитав безрадний.
— Де хочеш… до дому.
— Я не маю дому.
— А звідки ти?
— З лїса.
— То біжи найкоротшою дорогою і приноси. Не бав ся — я зачекаю.
Відобрала від нього присягу, що вже більше не здурить її і не прогнївить і буде слухати, що́ вона йому скаже, а на довершенє присяги дала поцїлувати йому рубець своєї шати з такої тканини, як рожева хмарка. Потім погладила його голову дрібною рукою з теплого шовку і сказала солодко:
— Я не знала, що ти такий дурненький. Йди і не бав ся і слухай мене, а то покину тебе і вже не дам перепросити ся.
Він не тямив уже зовсїм про себе. Був у зенїтї якогось дивного горячкового упоєня. Дізнавав такого вражіня, що срібна зірка овита шовковою хмаркою зійшла з неба і позволяє йому дивити ся на себе і взяти себе в руки. Розкішне сяєво тої зірки осьвітило його чарівним блиском і гріло його іскрою горячої розкоші. Був тепер сильний, як Самсон і сьмілий, як лев і безмилосерний, як сам чорний бог смерти. Готов був вичерпати всї свої сили, щоби тільки заслужити собі на ласку… того золотого і всесильного марева, яке відобрало йому розум і волю і вело його з країни мук, нужди і сьмітя у незнаний обіцяний сьвіт палкого кохання.
