— Бреше! бреше стара відьма! — крикнула ображена Спокуса і добираючи ся за грішми до глибокого коріня сосни, сверкнула на свого коханця роз'іскреними очима.
— Бий її, стару нужду! рубай її, най дає гроші!
А він не мав уже розваги, щоби обстати за честь і житє своєї матери.
Побіг іще раз над річку та відломив кусень скали. Був цїлий запінений, як розлючений зьвір, а очи в нього горіли несамовитим огнем дикого божевілля, як у посатанїлого убийника. Палкими очима пожерав своє гарне марево, а язиком злизував солодку піну зі спалених уст.
— Давай гроші! — крикнули нараз обоє, мовби не своїм голосом.
І він із цїлої сили вдарив сосну скалою.
Сосна застогнала ще раз глибоким стоном над вухом дикого пустинника і повалила ся на землю, купаючи свій зелений, подрапаний вершок у синїх водах журкітливої річки. А падаючи цїлим своїм тягарем, розторощила собою золоте марево, з якого поляла ся на місци чорна мазь… Зависна любов материного серця зломила рафіновану любов Спокуси і її грішне післанництво.
З серця убитої сосни потекла чорна кров і накапала убийникови на руку, як круглі, великі червінцї.
— Маю гроші! — сказав, негамуючи ся у своїй несамовитій радости.
Оглянув ся за своїм маревом і… знайшов тільки з нього золочену луску і білило. Поцїлував шату і шукав лиця принадної покійницї. Припав устами до тої мази, що текла цїлим чорним потоком і пив ту чорну смолу, як яку розкіш сьвітого щастя. Поваляв собі уста й руки, а по лицях спливали йому гіркі сльози і тиснули ся
