Потім пішов до річки умити очи, заклеєні тяжким, томлячим сном. Побачив себе в зеркалї води і зрадїв. Був далї дитиною — таким, як учора. Тільки на його лицї відбивав ся страх після що-лиш перебутого сну, який мав він перший раз у своїм житю.
Щасливий та впевнений за себе пішов знов на границю свого маленького сьвіта і перескакуючи деревце там і назад молив ся по свому: „То Тобі, Боже — то минї, Боже!“ Така молитва вистарчала тепер зовсїм для нього і для його думок і для всїх його бажань та потреб. І вже не тягнуло його так дуже — заглядати поза межі свого сьвіта.
Потім прийшов до своєї сосни. Вона стояла на своїм місци черства і здорова, богата, зелена й пахуча, як було. Обняв руками її від'земок і пригортав до себе та цїлував її — ту чудесну сосну — добру свою матїр. І як добра, розжалена дитина… плакав, якби прирікав соснї, що не кине її нїколи.
А сосна нахилила ся до самої землї і мягким галузєм утирала його заплакані очи. І коли він небавом спав у її тїни, як дитина в ногах матери, вона зазеленїла ся ще краще і заплакала пахучою росою радісних слїз, що у сьвітлї соняшних промінїв плили з серця щасливої матери.
Г. 24 грудня, 1900.
