Невістка принесла на стіл гербату. Зося підкрала ся якби з острахом до цукорнички і взяла кусень цукру.
— Зоська, положи цукор, потім знов будуть зуби болїти!
— Нї-нї — відповіла якось несьміло, нагинаючи рамена сюди й туди і сховала цукор у кишеню від спіднички. Які вони недобрі, — думала Зося. Жалують минї кусника цукру, а мамі не дають того з флящинки, а вона так мучить ся.
— Якось стишили ся — сказав півголосом молодший син, надслухуючи до другої кімнати, чи мати спить.
— Може дасть Бог, що будуть спати — сказав батько.
За хвилю почала мати неспокійно сувати ся на ліжку, а далї застогнала на цїлу хату, розплакала ся якимсь нервовим, якби спазматичним плачем і дїточими голосами кликала крізь сльози „мамунцї рідненької“.
Дали їй краплї на цукор.
— О, то навіть не смердить морфіною — сказала голосно з гірким жалем — і ви хочете, щоби я спала від того?
— Певно зобачили, як я мочив цукор у воду — сказав по тихоньки син до батька.
Мати знов трошки стишила ся. Вечеря тимчасом скінчила ся і по гербатї пішов син із жінкою до третього покою спати, а батько вже й собі скинув шляфрок.
— Хлопче, йди минї по ґрис! — сказала мати.
Син узяв із маминих крижий торбину з вистиглими вже отрубами і пішов до кухнї набрати сьвіжих, грітих.
— Тату, нагрій минї хустку!
Батько взяв із жіночих ніг хустку і пішов гріти коло печи у другій кімнатї. Тодї Зося отворила осторожно шафку, взяла фляшочку з мор-
