І Зося перехилила знов фляшочку шийкою до долу і рахувала на ново: одна, дві, три… до десять.
— Буде досить — сказала і додала на причинок іще дві краплї, щоби не було за мало. Потім закрутила корочок і сховала фляшочку до кишенї.
— А поставте ґрис, най гріє ся — сказала на відхідне.
І втїшна понесла до сьвітлицї спорий кусень мокрого цукру, що розпливав ся їй у пальцях і вложила мамі в губу, а сама аж тремтїла цїла, щоби батько не видїв, що вона принесла.
— Добраніч мамунци! — сказала цїлуючи мамину руку.
— Па! моя донечко солодка. Спи здорова!
— Ну, Зоська, чого ще лазиш, йди вже спати — сказав батько.
І Зося аж підскочила з радости, що так їй усе добре повело ся, якби думала, що з тим куснем цукру принесла своїй мамі спокій і здоровлє. Лягла на своє ліжко і тільки ще тим одним журила ся, щоби то якимсь способом поставити завтра флящину назад на своє місце так, аби вони не видїли.
Хора стишила ся і зараз таки заснула.
|
|
На другий день уже всї в дома повставали, а мати ще дрімала. Ходили по тихоньки на пальцях, щоб не збудити її і тїшили ся, що мати спала цїлу ніч природним сном і анї разу не порухала ся. А найбільше тїшила ся Зося, що мама, як збудить ся, буде черства, кріпка і весела.
Потім уже й ходили свобідно по хатї і розмовляли на голос, — а мати все ще спала й спала…
Г. 19 сїчня, 1901.
