свій талант, стати співробітницями сеї одинокої у нас того покрою часописї. Дотеперішні виданя жіночої працї, як Альманах, Перший зїльник, Наша доля і де-що иньше сьвідчать…“. Мамо! у нас то є?
— Що таке, бо я якось не вважала?
— От Зїльник, Наша доля…?
— Мусить десь бути… треба би пошукати на стриху.
— То я піду, пошукаю і прочитаю, — сказала рішучо Галя. — Ану-ж на вечерку хтось до мене про се заговорить, а я роззявлю рота, як теля на нові ворота…
— Кілько разів я тобі казала, щоби ти не вживала тривіяльних порівнань! — упоминала мати.
— Власне длятого радше не їдь, нїж має тебе хтось скомпромітувати! — заключила льоґічно Клявдія.
— Нї! радше прочитати і таки поїхати! — відповіла Галя.
— Ще нїхто не їде, а вони вже сварку завели. Читай далї, кінчи вже раз! — наставала мати.
І Галя читала ще щось про „ум, годований чужою, купованою поживою“, і „про тих Русинок, що дома по польськи говорять“…
З того всего заключила панна Клявдія:
— Е, якась нудна і дурна часопись. Ще й титул такий оклепаний. Я волїла би, щоби часопись звала ся приміром „Метелик“, або „Дамський Курієр“, або якось подібно.
Галя знов обставала при назві „Русалка“, бо по її гадцї нїяк не годить ся, щоби назва жіночої часописї була мужеського роду. Відтак читала, що в Русалцї будуть поміщувати ся твори лїтературні белєтристичні, як прозою так і поезією [паннам, не знати чому, прийшли на гадку
