— А гроший звідки возьмеш? — спитала Клявдія.
— Тато дадуть, — відповіла Галя.
— А як би не дали?
— То мама дадуть.
— А як би й то нї?
— То бабка дадуть.
— А як бабка сама не має? — відозвала ся старушка.
— Ну, то… розміняю свою золоту двайцятикоронівку, що менї стрийко прислали на іменини.
— Не міняй, нї, — закінчила усьміхаючи ся панї-матка. — Як треба конче, то чотири срібні не маєток, і в мене ще найдуть ся. Зрештою… казати, як хотїти, але часопись менї самій подобаєть ся. Не знаю, як вам. Навіть гадаю — нашим обовязком є — запомагати такі видавництва.
— Розумієть ся, — посьвідчила Галя, — і я буду запомагати, — додала усьміхаючись.
— А не знати чим?
— Моїми… творами… працею… так, як там писали.
Бабка-старушка розсьміяла ся.
— А де-ж ті твори?
— Маю у себе… в куфрі.
— Ану покажи!
— Е, бою ся… стидаю ся.
— А то що? щоби навіть рідна мама не знала, чим дочка собі голову заповнює?! — сказала з іронїєю панї-матка, удаючи поважну й обурену.
Галя вибігла. По хвилї принесла якийсь записаний свисток паперу і червонїючи ся подала мамі:
— То ще з інститута.
