— О! вже й бабця за мною обстають, а ще як мама скажуть „слово“, то тато напевно згодять ся — боронила справи Галя.
— Е, говори ти своє! тато часом также впертий, — обставала при своїм панї-матка.
— Мамо, прошу сказати так, як тодї раз: „хто знає, хто до другого карнавалу дочекає“… Такий арґумент промовляє татови все до пересьвідченя.
— Сим разом не маю надїї, чи то що поможе.
— Як не поїду, то насамперед буду тиждень плакати, потім не буду дві недїлї нїчого їсти, схудну… і в сам день вечерка умру! — хопила ся дївчина остаточного арґументу при комедіях того рода.
Най Господь боронить тай заступить! — заломала руки бабка.
— Ну-ну, якось то буде, пестїйко! йди і принеси свою ґардеробу, може ми що доладного видумаємо, — сказала лагідно панї-матка і погладила Галині кучерики.
Жаль, гнїв і сльови, що вже були почали тиснути ся до очей, щезли в одній хвилї з Галиного лиця. Побігла до „салї“, пошукала в шафі, убрала сукню і станула перед зеркалом, примірюючи на всї боки…
— На що ви так пестите її? — сказала бабка.
— Справдї, розвезла ся, як фанда[1] циганська, — замітила Клявдія чисто льокальним порівнанєм. Вона була загалом гнївна і невдоволена на саму гадку, що буде мати на бали молоду і гарну суперницю. Галя могла притьмити привялу її красу, що й так оживала лиш при блиску вечеркового осьвітленя. Галя могла попсувати їй
- ↑ Фанда́ = довгий батіг.