— А під кожухом мав панич футро, — закінчила Галя.
— От, усяка нужда гостинцем волочить ся, — замітила панї-матка.
— Може й він на вечерок? — догадувала ся Галя.
— Хоч-би й так, то що ж тобі з того прийде? — спитала Клявдія.
— Одна „знайомість“ більше.
— А багато їх маєш досї?
— Може з один найдеть ся…
— І з тим одним думаєш бавити ся цїлий вечір, перегуляти цїлий баль?
— Та коби й той один найшов ся…
— Тихо жаби малі! — вмішала ся добродушно панї-матка. — Не балакайте, бо вам губи на морозї потріскають. Галю, сховай ніс, бо вже й так посинїв…
Галя послухала. Лиш очи ще трошки у неї знати.
— Клявдзю, ти не змерзла? — спитала панї-матка.
— Нї.
— А чого-ж тобі так сльози з очий котять ся?… а на носї также „ґіль“?
— То хиба може від вітру, але менї не холодно.
— Тай мама „ґіля“ зловили! — замітила Галя.
Три змерзлі носи їдуть далї.
— А що-ж, Галю, ти прочитала свої всї Зїльники, Вінки, Наші долї? — спитала по хвилї поважно Клявдія.
— Забула… зрештою навіть часу не мала на стрих полїзти. Попрочитую все, як поверну… по вечерку… Ледво, чи хто спитає, — відповіла побоючи ся Галя.
— А як би спитав?
