Мав надійти поїзд. Панї-матка вийшла наперед із пакунквм, за нею дївчата.
— А де-ж іще наш кошичок із віктуалами? Галю! ти забула? Побіжи скоро, бо спізнимо ся!
Галя повернула ся в сторону ждальнї. Андрій тримав кошик у руках, готов прислужити ся панночцї.
— Дякую красненько! сказала Галя — чомусь паленїючи.
— Прошу дуже! се честь… — решту пробурмотїв під носом.
Вона! — подумав. Був лихий сам на себе… сказав абсурд: „се честь“… що? пакунки носити… Чому не став пакером, ношарем? Так побештати ся!… скандал!… понизити ся… Е, чорт бери! для ладної панночки і побештати ся не сором… Карі очи збентежили його. — І всїв до купе́.
А Галя думала собі: Десь я вже бачила його… але де? — І бідна потягла купу кошичків і коробочок до купе́.
Поїзд рушив.
Після вечерка настала нова доба в житю Галї. До тепер вона переважно балакала, пустувала, а тепер — головно думала. Про що? У кождого своя думка. А у неї? Про все і про нїщо. Що-до сього остатнього, то можна би сказати, що житє й поведенє Галї остало незмінене. Та сама провідна нитка в обох періодах житя: все й нїщо.
Бувало лепече, говорить, одно другого не тримаєть ся. До-не-де вирине промінь якоїсь путньої думки, та небавом притьмить її мрака дитинячої пустоти. Пуста балаканка, сваволя, пестощі з мамою — от і цїла її дотеперішня дїяльність — звичайно дитина.