а по друге і виправа ще не готова. Шафа на книжки ще не замовлена…
Тільки Галя бідна журила ся своїми журбами. А було їх аж чотири.
Перша — що весїлє аж у лїтї. Так довго чекати!… З Андрієм так мало видала ся, ледво раз на тиждень, хоч се так близенько, зараз третє село. Учить ся бідний Андрійко, аж змарнїв. Хиба раз у тиждень відірветь ся від науки і поїде відвідати свою Галю. За те у неї спокійнїйші сни.
Друга журба, — що тета Клявдія мала їй бути дружкою. Своїм обємом вона зовсїм не відповідала стрункій стати панни молодої, Галї. Але то байка! Так кажуть мама і так мусить бути. Зрештою, думала собі Галя, хто знає, чи як-раз те дружкованє не буде для тїтки „по носї“, відплатою за її теперішні секатури, дотинки і саркастичні прищіпки. Панна Клявдія нахваляєть ся, що вже може обходити пятнайцятилїтний ювилей свого дружкованя. А вже хиба крайна пора, щоби й їй накрили головку весїльним вінчиком… Який той сьвіт облудний, фалшивий! Я знаю, як вона не терпить мене, а я мушу ще просити її: дорогенькі, добренькі мої тїточко, будьте ласкаві, послужіть менї за дружку! Ах, що то чоловік мусить нераз робити про людське око!… понижати ся, упокорювати ся… Але по весїлю мушу сказати їй раз бодай в очи слово правди…
Дві дальші журби розвіяв її молодий. Галя запитала його, чи можна їй До *** післати до редакції „Русалки“. Андрій відрадив.
— „Редакція — каже — не буде на тім розуміти ся. Хоча можливо, що й помістила би сей стишок, попередно де-що змінивши, пообтинавши, пододававши, повикидавши, справивши, вигладивши і заокругливши. Зваживши однак, що поема займає всего на-всего шіснайцять стрічок,
