Тепер я вже по части відійшов та охолонув із горячки. Трівожу ся здоровлєм Ґрети. Ах той камінь!… Коби хоч він був розумнїйший і не такий горячий, як я. Все був я нарваний, пострілений. Завтра йду до неї. Мушу ту справу розібрати основно і направду порішити. Який же я заздрісний, поганий, аж сьмішний зі своїм підозрінєм! А може те все тільки привид?
|
|
Нинїшний день перележав я в ліжку. Мурцьо каже, що я мусїв на прогульцї простудити ся, бо може за довго сидїв на вогкій землї. Може й так бути, але я розумію по свому свій недуг. Сверлує мене непокій, зависть, шал гнїву, заздрости, охота мести: жадоба крови — чи я зрештою знаю чого? Мурцьо говорить, що я зовсїм помиляю ся. Признає вправдї, що годї майже в розговорі з гарною женщиною — чи не Мурцьови традувати про такі детайлї?! — на самотї не вицїлувати солодких усточок — я власне того найбільше бою ся — але знов запевнює, що цїлувати з ровера підчас їзди, се не можливо. Обчисляв — каже — се математично і називає се хиба функцією тїл пятої величини. Осоружний він уже для мене з тими кпинами. Сьмієть ся з мене, що я перед тим, вичитавши в „Das interessante Blatt“ запитанє до читачів: „Чи мають женщини їздити на біциклях?“ — оголосив себе горячим прихильником того спорту у красного пола і післав свою відповідь: „Так!“ Га — я ще тодї був такий щасливий і радий з того, що моя Марґарета біциклїстка. Ненависний минї той Мурцьо, замлїлий реалїст, засушений вередун, прозаїк, замаринований математик. Своєю дорогою сьмію ся часом сам із себе, що я такий похопний до підозріваня і авантури. Тепер я вже трохи спокійнїйший. Цїла історія не представляєть ся минї надто траґічно. Завтра встаю рано і йду на
