дячи. Так, як тепер, не плакав я нїколи, нї тодї, як перепав при першім унїверситетськім екзаменї, нї навіть на похоронї нашої Галюнї. В минї настала якась дивна зміна… А далї я якось дико зірвав ся з крісла і таки убраний кинув ся в ліжко, притискаючи нервово своє чоло до подушки.
По півночи увійшли до кімнати мама і застали мене, як я спав убраний, а на столї сьвітила ся ще лямпа.
Я зачув, що двері відчинили ся і прокинув ся.
— Левку, що тобі? ти чому не збираєш ся до колїї?
— Я… не поїду, мамо.
— Чому? — запитала перелякана.
— Я — хорий.
— Боже милий! — І мама заломили руки.
Я підвів ся з ліжка і почав розбирати ся. Але заснути не міг. Мене страшно болїла голова. Давно пережиті вражіня доповнювали ся сьвіжими, а враз із ненормальними ексцесами розбурханої уяви — зібрали ся на якесь несьвідоме маяченє, як дикий шум трогаючої піснї гомонить у недоспану ніч полусонним шепотом… Той чистий ангельський поцїлунок бідної сироти страдальницї… отвирав мої уста і розкривав душу до щирої сповіди…
Що зі мною? — питав я себе. Всї люди в селї відцурали ся мене як окаянного, бояли ся як дикого, соромили ся як заповітреного, зачумленого… Чого?… може за мою науку, а може лишень за те, що я не вмів бути привітливим до них, моїх братів. А вона, наймичка, хлопка, не бояла ся… панича, що може її… звести, збезславити, і викрутити ся. Від чого-ж я знаю параґрафи? від чого-ж житє вчило мене дипльоматії? А вона хотїла впасти до ніг… менї очайдуші…
