І се правда? — то не сон?… говорив я в голос сам до себе. Нї — менї ще досї пашать губи від того поцїлунку… Невжеж ти мене любиш? — Може ти тільки… божевільна? Чи не пожалуєш ти, Марїйко, що колись любила?
Нї — не бій ся. Злочинцем, лиходїєм я не був і не буду. Я ще не вратив сумлїня. З мене лишень поганий скептик і еґоїст і бездушна машина у сповнюваню обовязків, які я сам собі накидаю. Я тільки зломаний на душі калїка і грішник супроти себе самого, що не сягає оком нї на крок поза горізонт безглуздої своєї програми… Та не злочинець я і не злодїй. Не вкраду тобі твого скарбу на те, щоб успокоїти огонь людської пристрасти… І не ворог я тобі, Марійко. Ти не прокленеш мене і не будеш жалувати так, як я покутую нинї за свою давню любов. Я вірю у твоє хлопське серце, а не бачу у тебе таких оченят, що тільки сверкати вміють і туманити людям голови. Раз один опутала була мене тамта моя… панна… І я дурень шалїв за нею, забігав ласки і цїлував, кілько хотїв, — фарбовані на вишнево її уста… А то була моя перша любов… може й остання. Признаю ся… бо не хочу лукавити перед тобою, Марійко. Лишень раз у своїм житю страдав я довго довго через свою першу любку і її дїраве коханє, що все разом на купу не вартувало й віхтя соломи. Тепер я… не гідний тебе, Марійко, нї твоєї неложної любови, як витертий і поломаний камінь не варт золотої оправи. За що-ж ти полюбила мене, безталанна? за що тай на що? Чи ти не боїш ся людьскої обсуди? „водиш ся з паничем, сама його чіпаєш ся“? Сотки ма́терий в селї окричать тебе „шматою“, „миткою“ і вже завчасу будуть ворожити тобі сумний конець твоєї „грішньої“ любови. Оклевечуть тебе сїльські плетухи, що тільки й чекають того, щоби на їх дочки „взяв ся“
