мушу вперед обдумати, бо так минї щось неначе не дає говорити. Душить мене у грудях, але я таки на силу рву ся і зачинаю то за голосно, то за високо. А то не добре і не ладно так кричати… І руками не можу повернути, як хочу. Я хотїв би пригорнути до себе Марійку і цїлувати доти, доки не покинула би мене горячка. Тодї я зовсїм подужав би. А так мене тільки вона сама цїлує так палко, так горячо, що я аж хочу крикнути і… буджу ся… Монахинї вже нема. Коло мене сидить Марійка, блїда і трохи заплакана. Вона дуже гарна. На голові хустинка, якась червона в чорні і жовті цьвіти, завязана попід бороду. Біла, згрібна сорочка з вишиваними вуставками, звязана в поясї виріжнює легонько ледво замітні груди і якось дивно відбиває супроти її дрібонького, досить делїкатного лиця з правильними рисами. З під тонких брів жевріють маленькі темні очи… Минї добре так дивити ся на неї, і я… аж усьміхнув ся. Марійка зрадїла і ми поцїлували ся. Мене сей труд зовсїм не мучить.
— Лекше вам, паничу? — запитала якось так любо, що я аж почуваю ся до вдячности за таке ласкаве слово. Так питати уміє лишень дївчина з добрим серцем, що тільки сотворена на те, щоби доглядати хорих. Від одного слова біль устає, та… я́к би їй подякувати, коли щось говорити не дає?
— Лекше — кажу — як лишень ти сядеш при минї.
І ми знов поцїлували ся.
— Марійко, а де вона?
— Хто такий?
— Черниця.
— Яка, паничу, що вам?
— Та в жалобі, що тут сидїла минї в ногах…?
