— Сьвят, сьвят, Дух сьвятий при хатї! — шепче Марійка і починає плакати, кладучи незамітно на собі знак сьвятого хреста…
— Води — кажу по хвилї…
— Не можна вам, казали панї, що ви в горячцї.
— Ти я́к знаєш?
— А во були тут ваші мама.
— Коли?
— Недавно вийшли звідси.
— Лише трошки… водицї… закропити ся…
І я неначе сягаю по горнятко з водою — а тим часом хорими руками пригортаю до себе Марійку… І я пю сльози з її очий…
— Чому ж ви минї що не радите, коли я хорий?… Осьтакої води… приложити-би минї до голови… бодай дрібку… одну лишень краплину… Я гнеть подужав би…
Марійка знов плаче… видно —- боїть ся того, що́ я балакаю в горячцї…
— Ти чого плачеш?
— Я не плачу.
— Чогож у тебе очи мокрі?
— Нї — сухі — каже Марійка і всьміхаєть ся крізь сльози.
— А ну — то се не сльози?
І ми знов поцїлували ся.
— А правда, що я не плакала?
— Може й нї.
— А Галюня де?
— Паннунця… сплять.
— Чому не прийде до мене?
— Панї не казали будити її.
— Ти знов своє? Не плач, дитино, бо я й собі буду плакати. Кажи минї байки, Марійко.
Вона починає казати якоїсь казки. Я вдивляю ся в сумні Марійчині очи і слухаю дуже уважно. Але нїчого не розумію, що́ вона розказує.
