Марійка скінчила й почала вже казати другої казки.
— Які в тої монахинї очи…
— Які, паничу?
— Сьвяті, ангельські, такі добрі, як у тебе.
— Чиї очи?
— Тої панї в жалобі.
— А деж вона?
— Он там на стїнї.
— Се Мати Божа.
— Чия? Яка? Як зветь ся?
— Пречиста Дїва Марія.
— Так само, як ти.
— Нї — я Марійка.
Ми усьміхнули ся до себе.
— А там що сьвітить ся?
— Се лямпка горить коло образу.
— На що?
— За ваше здоровлє.
— Або я хорий?
— Трошки.
— Вже конець байки?
— Конець.
— А ти де йдеш?
— Нїде — коло вас сиджу. Може будете спати?
— Нї — не буду. Хочу слухати далї.
— Казати знов байки?
— Кажи.
Але я вже не слухаю. Щось починає мигтїти в очах. По стелї ходять два височезні великани в широких капелюхах. На голові у них величезний камінь…, як упав би, поторощив би цїлий сьвіт і забив би Галюню… Вона там на ліжку тихонько лежить, блїда… очи примкнені, лице прозоре, уста відхилені, тільки цїлувати… Страшно… той камінь… а тут я сам… Треба сховати ся в подушку, накрити ся ковдрою гет із головою… Вже
