Останнїх слів я не дочув уже — тільки тихе хлипанє… Марійка зачинила за нами ворота…
Провожав мене до зелїзницї лишень наш старий пес. З милю дороги біг наперед воза, а далї висолопив цїлий язик від утоми і сам впросив ся на фіру і сїв таки коло мене. За ту зичливість до мене я дав собацї кусень ковбаси, що минї мама вложили були на дорогу до кишенї. Не годен чомусь їсти при такій нагодї, а так… най і він має від мене „від'їздного“. Сеж було й одиноке сотворінє, що за час моїх ферій не оминав товариства гонорного панича і давного привязаня не покидав ся…
А Марійка може ще довго стояла у воротах і дрожала від сту́дїни і ковтаючи нїмі сльози прислухувала ся до далекого вже туркоту воза. Тільки крізь нічну пітьму не бачила бідна, як від'їздив її поломаний рекрут…
Летить соловій тьох-тьох! тьох-тьох!
В мене слїзоньки, як той горох…
Та не було у мене нї „коника вороного“, нї „гострої шабельки“, нї сили, нї голосу не було, щоби собі самому заспівати хочби якоїнебудь рекрутської піснї…
З того часу чимало води уплило.
Дванайцять лїт живу вже на своїм хлїбі. До всего чоловік навикає. Свобідна воля уступає там, де чоловік мусить, або де вимагає того добрий, рентовний інтерес. Та я ще за молоду був такою слїпою машиною. От я й вислужив якось у війську, відбув свої „абріхтунки, муштри, зицирки, штрапаци і швіцунки“ і знов запряг себе у житєве ярмо. За військовими клопотами розвівав ся поволи мій жаль, никли сум і туга, осихали з очий сльози, завмирали гіркі і солодкі вражіня.
