Сторінка:Орест Авдикович. Моя популярність та иньші оповіданя. 1905.pdf/76

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Чи любив я Марійку? Не знаю. Я не годе розібрати, як слїд, свою душу. Тай на що ммнї такої аналїзи? Хиба на те, щоб жалко було часами тай голова сохла від таких, усяких думок. А так за щоденною муштрою гоїв ся мій давнїй біль. Уже то так чомусь буває, що чоловік за новими страданями забуде поволї давну журбу. Так бодай було зі мною… при війську. Лишень часом вечерами сидячи в „цимбрі“ списував я дрібонькі вірші й оспівував свою любов. Чи вірив я в неї — не знаю. По моїй невдачі з першою любовю — я бою ся тепер виговорити голосно те велике і сьмішне слово „любов“, називаючи ним низку вражінь: туги, жалю, печалї, сумної розкоші і чарівних неповинних мрій. Свої вірші я назвав „вояцькими листами“ і ще й досї переховую їх у скринї. Цїлу збірку я присьвятив своїй Марійцї… безкровна жертва невидимому божкови, що не має нї рота, нї апетиту на свою жертву.

І невесело минї тепер живеть ся. Маю гроші, та не знаю, де́ їх подїти. Частину видаю на часописї і книжки, досить щедро запомагаю „Народнїй фонд“ і роздаю убогим не скупу милостиню. Та се мабуть більше з привички, з нудів, або так лишень — про людське око. Значну частину своїх доходів — пропиваю майже з налогу… сам оден без товариства.

Я вже трийцятьсїмлїтний дїд. Живу на недалекій чужинї, як богатий — хоч не можу сказати — щасливий вигнанець. Сам не знаю, яким сьвітом я тут опинив ся. „Практикував“ зразу у свого вуйка, а по його смерти обняв сам його клїєнтелю, ну і остав ся. Не знаю за що величають мене мої краяни по часописях „нещасливим заточником“ і щедрим патріотом. Най буде й так. Не вертаю я на родину, бо бою ся сумних споминів по давнїх вражінях. Тільки з матїрю бачу ся раз до року, а часом і то нї. Зрештою