— не люблю людий, як справдїшний мізантроп, а радше бою ся їх і оминаю. Та як колись матери не стане, для кого я буду жити на сьвітї?
Я й досї не женив ся. Від коли минї при війську — як казала Марійка — обстригли кучері, від тодї минї справдї волося почало випадати. Тих кілька космиків на голові я зачісую так штудерно на бік, що закривають мою лисину. Тай на те нїхто не подивить ся. Бо у мене нї дївчини, анї долї, нї дружини… чи я́к там співають у піснях? Ей — забув я вже їх усї, й ті, що знав колись і ті, що сам виспівав у своїх „вояцьких листах“. Тай де минї памятати поезію, коли живу здавна в таких обставинах, де поезія не має доступу до мого серця. З мене практичний чоловік, я меценас, бороню за солені гроші цїсарських законів. Цьвітисті звороти і гарні вислови уже перевели ся у збірнику моєї фразеольоґії. Стиль моєї буденної мови заносить сухими, здоровими термінами урядової номенклятури. Накручую параґрафами на всї боки, щоб нїби то боронити покривджених, не своїх, а чужих минї людий в імя… справедливости.
Лиш інодї находить на мене хвиля поетичного жалю. Звичайно раз на місяць дістаю лист від моєї мами. Дрожачим голосом відчитую дрібоньке письмо і поливаю його тужними сльозами. Тодї я сам себе не пізнаю. Того дня здаю канцелярійну роботу на мого депендента, а сам сиджу дома і думаю довго-довго. Минї нагадують ся старенькі мама і моя родина і моє село і люди на селї, яких я, не знати, чому й за що, не злюбив тай покинув. І пробую нагадати собі якунебудь хлопську пісню, що навчила мене любити мій нарід… Колись так було… а нинї?… Думаю нераз і плачу, як дитина, бо й соромно сказати перед самим собою… А відтак приходить минї на гадку… Марійка. — Чи згадала коли мене вона
