— Я не віртуозка. Учу ся для себе, щоб уміти виграти ті елєґії, які родять ся часом у душі. Мою музику — казала — розумію лиш я одна і чотири стїни мого сальону.
А коли він наставав і просив доконче, вимовляла ся, що чей-же не годить ся на ювілейне, радісне сьвято виступати панночцї в чорній сукнї. Виглядало то справдї тільки на вимівку, але погляд її сумних очий вказував, що говорить правду і що тяжко було-б їй перед ним лукавити.
Пояснював їй, що могла би убрати скромну білу сукню без нїяких прикрас, бо ясний одяг для молодих людий може, в потребі, заступити місце жалібного. — Похитала мудрою головкою і повторила своє „нї“. І з таким жалем глянула йому в очи, як-би хотїла сказати: Не мучте мене своєю просьбою…
Її таєна сумовитість і загадочна впертість зацїкавили його.
— Таж час жалоби у вас минув уже! — сказав він.
— По мойому, рік пустого часу чей-же за мало на жалобу по матері.
— Отже доки ще гадаєте носити її?
— Не думаю вже нїколи „строїти ся“.
Глянув здивовано в її очи.
— Чи думаєте може вступити до монастиря? — запитав усьміхаючи ся.
— Нї, такого наміру я нїколи не мала, але коли ви хотїли сим питанєм зажартувати, то позвольте сказати собі, що жарт вам не удав ся.
Пожалував нерозважного слова і перепросив її.
— Я тільки раз іще вберу ся в ясну, дорогу сукню…
Хотїла ще щось додати, але голос її задрожав, а в очах заблисли дві великі сльози. Лице її змінило ся якби від болю і вона сильно
