Виповіла се щиро і, як звичайно, з жалем у голосї. Замісць подяки вдивив ся допитливо в її очи.
За дві недїлї наглядно змінила ся. Хора краска не уступала з її лиця, а сумні очи глядїли в перед виразнїйше, нїж перед тим, мов-би хотїли нїмим поглядом випросити для себе пощади за незвісну провину.
І довго так дивили ся собі в очи. Дивно се виглядало, що не бачили ся і памятали про себе, а стрінувшись, не мали про що говорити.
— Як то дивно якось на сьвітї, — сказала вона по хвилї, — люди знають ся, не бачать одно одного, відтак знов сходять ся…
Якось сердечно усьміхнули ся до себе. Йому подобало ся таке просте фільософованє на тему зовсїм буденного ладу на сьвітї.
— Що се було, що ви тепер грали, заки я прийшов?
— Недоладно імпровізоване попурі з „пісень розлуки“. Признаю ся вам, я у своїй порожній хатї часом компоную… так для себе.
— Дуже гарно удаєть ся вам…
— Залишіть похвалу! Знаєте,… як ми ще з мамою жили на хуторі, я чула, як співають, бувало, лїрники на ярмарцї і дївчата в селї. Тепер минї чомусь ті жалібні піснї пригадали ся. Колись я знала їх, а нинї призабула. Шкода… Я мусїла доробити дещо з фантазії і полюбила ті оріґінальні мельодії, бо при них… дуже легко плакати. Я дібрала кілька акордів і вийшла проста, але сумна проба з репертуару наших лїрницьких творів народньої музики. І від нинї я буду їх вигравати що дня… так для себе.
— І як ви охрестили свою низку пісень?
— Піснї розлуки.
