Сїла при фортепянї і по хвилї роздали ся звуки одної Бетовенової сонати. Відтак не перериваючи відограла удачний перехід і почала знов свою низку „розлучних пісень“.
Гра зворушила його. Якось дивно вдивляв ся в камінну статую блїдої пянїстки. Виглядала в тій хвилї, як конаюча страдальниця, неповинно засуджена на смерть… цїла потонула у своїх неясних думках. Отворила уста і своїм ладом почала вторувати до фортепянових звуків улюбленої піснї… „Сирітко бідна, чо' ти плачеш?“…
Мабуть утомила ся співом, і знов закашляла…
— Може вам холодно? замкну вікно і не буду вас мучити своєю присутністю.
Попрощали ся і він відійшов.
Та йому в душі ще довго шуміли її загадочні слова, звенїли жалібні акорди розлучних пісень…
|
|
В дальших днях надармо вистоював на розї улицї в умовленій годинї. Її не було. Пішов під вікно її хати. Занавіса, опущена до половини, перетинала скісні промінї маєвого сонця. В хатї не чути нїчийого голосу. На вікнї стояли у вазонках два гіякинти і в порожній склянцї вянув оскубаний пупляшок білої рожі.
Забув про сьвіт, про людий, і як простий уличник, вдивив ся у чуже вікно.
З постелї піднесла голову… вона, убрана в білий неґлїж. З трудом зірвала ся з ліжка, накинула свій темний шляфрок, відчинила вікно і зі сльозами в очах повитала свого товариша.
— Спасибі', що прийшли… Я ждала вас і надїяла ся. Зайдїть, прошу, в хату.
В кімнатї стрінула його старша якась женщина дуже здивованим поглядом, якби хотїла
