Передімною явили ся дві визначні представницї „Жіночого кружка“ у нашім містї. Я приймив їх безцеремонно, як слїд ввічливому господареви дому. Старша депутатка мала вид людини, сьвідомої своєї високої місії — а молодша була трошки онесьмілена, але за те багато симпатичнїйша. Ми відбули звичайні церемонїї при повитаню — всякими прошенями, випрошуванями, допрошуванями і перепрошуванями та звернули розмову на властивий предмет.
Перше річеве слово прорекла старша депутатка.
— Ми прийшли просити вас в імени „Кружка“ — зладити для нас якийсь відчит.
Я прибрав такий вид, мовби не розумів, що значить слово „відчит“. Молодша депутатка усьміхнула ся мило, а старша торочила далї своє щебетанє.
— Сеї суботи читає доктор Скірка про естетику — на третю суботу професор Малай про поезію — відчити на дальші суботи запевнені, а від сеї суботи за тиждень — — тут перервала на хвилинку свою мову — мусите читати ви…
Менї якось слова не йшли до горла.
— Не маю про що́ читати і загалом час у мене тепер такий, що чую ся зовсїм неспосібний…
— Адже мусите мати якийсь ориґінальний твір у своїй тецї…
— Яж нїякої теки не маю і в загалї закинув лїтературу
— Не говоріть так. Занадто добре знаю ваш патріотизм, щоби могла вам повірити. Ви не заподїяли би загалови такої шкоди… Ви оден із тих…
— Ваші твори справдї писані душею — докинула молодша.
— Атраментом — сказав я мовби про себе, перебиваючи досить нечемно промову, зладжену з нагоди сїмдесятьпятьлїтного ювілею моєї пись-
