сказати: „Чого ще вас тут нинї, в таку пору“? Але видячи, що дївчина не зважає на її протест, вийшла до другої кімнати.
Остали ся самі обоє.
— Витаю вас, друже мій, по раз перший у своїй хатї. Скорше запросити вас не могла, бо крім мене не було більше нїкого дома. Лихі люди могли були взяти мене на язики і догризти до решти вже й так нездорову мою душу… Маю вам подякувати, що були ласкаві провожати мене кождого дня… отсей шматок дороги. Сї хвилї належали до кращих, а таких хвиль не багато я мала в житю… Даруйте, коли ви може останними днями ждали мене на розї нашої улицї. Я вже від кількох днїв не ходжу на лєкції. Наука мучить мене, бубнити завдані вправи я вже закинула і навіть, як граю сама для себе свої улюблені „розлучні піснї“, то чую, що я не пальцями, а кістками вдаряю по клявішах… Не чекайте на мене, бо я вже на улицю більше не вийду… не можу… трохи ослабла… Я писала до тїтки і вона приїхала… забрати мене на нову кватиру. Де буде та кватира, не знаю… може там… біля домівки моєї матери… Крім матери і вас, я не мала в житю прихильних минї людий. Тож спасибі' вам за вашу доброту. Може довело ся минї колинебудь сказати вам гострійше слово, не памятайте. Я від довшого часу зробила ся дуже тетрична і прикра для людий… забудьте!… Коли забирали з нашої хати мою матїр, я кинулась, як дика і хотїла їм усїм видрапати очи. Спинили мене за руки ті люди у чорних мундурах. Колись прийдуть вони… по мене, та може тим разом я не буду вперта і нечемна — перепиняти добрих людий у їх грабарській роботї… Спасибі' вам іще раз за прислугу, а на отсей шматок дороги навідайте ся ще… раз лишень… небавом…
