Закрила очи в долонї і вибухнула голосним плачем.
А він, як закаменїлий слухав, її слів. Надійшла заплакана тета і нїмим рухом руки вказала йому, щоби не мучив довше хорої своєю гостиною. Аж тодї прокинув ся з несьвідомої задуми і, мов накручена машина, вийшов дверми до сїний. По хвилї зачув із кімнати божевільний крик: „На що ви вигнали його?“ Відтак роздав ся дикий голос не то сьміху, не то хлипаня, і чийсь протяглий кашель нагло… урвав ся… Знов настала тишина у комнатї, де лежала… недужа.
А він іще довго стояв і байдужно дивив ся на двері, звідки його прогнали. Трохи згодом озвав ся десь із-далека невиразний шум звісної йому музики, як би сумні акорди сирітських пісень. А він і слухав їх і не тямлючи про цїлий сьвіт божий бігав кудись, утїкав і приставав і знов озирав ся на ту високу каменицю і на те заслонене вікно з двома гіякинтами і зівялою рожею в порожній склянцї…
І в далї прочулись йому акорди…
Повій, буйнесенький,
з поля на долину,
возьми мене, моя нене,
з собов в домовину —
щоб я не ридала,
щоб я не тужила,
щоб я свої матїноньки
з гробу не збудила…
Та хто се співає?… Нема нїкого! Якась дївчина блїда, але гарна, у чорній сукнї клячить над тїлом сонної матери і цїлує студені уста. — Возьміть її звідтам! — Геть від мене! — І її очи жевріють іще дужше завзятєм, палають огнем безпотїшної розпуки. І знов темно скрізь.
„Сьвітла! най побачу свою богиню з блїдим лицем… із душливим кашлем… із червивими грудьми…
