Ось вона, моя віртуозка, у білій сукнї — з зеленим вінцем у розпущених косах… умучена грою… лягла спочити“.
І вітер шепче глухі акорди безсловної піснї. Се нїмими устами голосить вона… свою молитву. Ії згаслі очи ще сумнїйше глядять туди, звідки прикликує її мати… з далекого сьвіта. Дочка підводить сонні очи і по довгій розлуцї бачить свою матїр, усьміхаєть ся до неї, радїє…
„Мій Боже, трумно!“
І він до решти зломаний на душі, йде за домовиною… отсей далекий шматок дороги. Провадить під руку якусь старшу женщину, в жалобі. Струями ринуть пекучі сльози… і чути спів, сумні акорди набожних пісень.
Приклякає на землю і цїлує студену могилу… Помянух пророка вопіюща: аз єсьм земля і пепел…
„Де я?… Де ти?… Чи чуєш трогаючі акорди розлучних пісень? Сирітко, де твоя біла рожа? де ти йдеш, небого?
— До матери…
„Возьми мене з собою там… де нема слїз, нема горя. Подай минї руку, заграй минї… ще раз почую твоїх пісень акорди…“.
— Нї! я йду у сьвіт тїний, в країну блудних огників… Ти сам покидаєш мене… Минї не вік із тобою… ти любиш сьвіт живих. Люби! але… на онтой шматок дороги вже не навідуй ся нїколи!
Чий се голос?… Вічної піснї незмінні акорди…
„О Боже! не чує мене… Вона заснула“…
|
|
Отямив ся у себе дома. Чи може спав? На що будили?… Глянув на сьвіт…
Немає сьвіта… Лишень при гробі її матери виросла сьвіжа могила… ще не присипана сирою землею.
