Конець-кінцїв такі несформовані роздумуваня займали минї весь вільний час — і відобрали минї мою дитинячу веселість може й раз на цїле житє. Процес душевної борнї з цїлою програмою теоретичних тез — переживав я досить прикро і добутком мого розумованя — остала ся у минї моя мабуть уже досмертна задумчивість і власне переконанє молодого скептика, що в моїх жилах пливе чиста кров Українця, у якого здебільшого стілько й путньої роботи, що отсї зайві думки без нїякого позитивного результату і — журна мелянхолїя вічно сумовитої людини.
А далї вже за багато було минї навісного думаня. Минї навкучило ся блукати вічно по мрачних країнах теоретичних утопій, журити ся і киснути в однім гливкім болотї невикислих течій. Ідилїчне житє простих людий манило мене своєю безжурністю і всьміхало ся до мене, як підскочний танець промовляє до душі молодому сухітникови. Цїлий апарат нудного фільософованя видав ся минї вельми томлячим балястом — і я… рішив ся покинути свою добровільну покуту і піти так собі трохи — побарашкувати.
Я витягнув із під шопи якесь старе вудило, взяв до кишенї вудку і пушку з папіросками і пішов на рибу. Стежкою, „городами“, відтам на „попову нивку“, перескочив рів, вийшов на „жидівську пашу“ і опинив ся над Днїстром. Вдивляючи ся у його тихі води, — пішов я понад беріг геть далеко пільною доріжкою, болонями і зайшов „над окіп“. Там назбирав я у траві коників, пообривав їм ноги і крила і поховав до коробочки з сїрників. Перший раз вразило мене, що у такій рибацькій роботї є щось варварського і з жалем подумав сумну правду, що нїяка панська забавка не обійдеть ся без нелюдської кривди —- заподїяної — от хоч би сим разом — тим гарним співучим сотворіням. І я якби вагав ся
