Сторінка:Орест Авдикович. Моя популярність та иньші оповіданя. 1905.pdf/97

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

злїтає, оглянув уважно зазубець, знов змірив віддаленє його від поплавця і підсунув перце трошки висше. Тодї добув коробку з кониками, витягнув одного за „вуса“ і насилив на гачок, хоч серце стискало ся минї чомусь дивити ся, як гостре зелїзо пороло здовж тїло моєї бідної жертви. По старому звичаю рибаків я наплював на коника (як кажуть собі, щоби риба тим смачнїйше їла те, на що люди плюють) — і… накинув. — —

Принада мокла собі спокійно в водї, а моя думка лїтала куди інакше… Я накинув трошки далї. Вудка поплила з водою під корч і там застрягла. Я потягнув до гори. Риби не було, лише слїд, що зазубець завязнув був у намулї і коник підлїз до гори по саму затинку. Я поправив принаду — накинув і… знов нїчого не було… Що за лихо? Я починав уже непокоїти ся, чи то потрохи сердити ся і — рибацьким звичаєм — клясти комусь під носом.

Я глянув на сонце. Воно стояло ще ген-ген високо на небі і пекло мене в сам ніс. Га — може бути, що ще за вчасно на рибу — нї то полудне — нї то вечер — подумав я і з резиґнацією сяк-так оправдував свою невдачу. — І сидячи так без роботи - я нудив ся.

… Щось кинуло ся біля мене і перервало мій знуджений спокій. Я оглянув ся… то Трефа вкусила муха, чи блоха і він нервово та енерґічно почав зубами вигризати з шерсти непрошеного гостя. А далї встав, протягнув ся, позївнув і побіг кудись — „вітрити“.

Я був лихий і тратив зовсїм охоту ловити… Такий гарний день — а минї риба не береть ся — таке вже дурне щастє у мене, замісць розривки — ще більша нудь, нїж, було, дома. Я витягнув вудку з води, поклав її коло себе, а сам насунув капелюх на очи і протягнув ся на взнак.