Крізь щілинки соломяного капелюха просочували ся парні соняшні промінї і нїби душили мій віддих. В головах співали і серстїли коники — десь далеко кричав у траві деркач. Я підвів ся — глянув поза себе і лихий був на тих коників, що не давали минї спати. На листку вівса дрімала на плоскім череві — „зазулька“. Я взяв її в руку та став приглядати ся її гарним крильцям і мудрим, випуленим очкам. Дмухнув на неї — вона збудила ся і почала рухати ся у мене на долонї. Тодї я замкнув кулак, повів ним на всї чотири сторони сьвіта і почав деклямувати: Зазуленько, кукуленько, покажи минї дороженьку — чи сюди, чи туди, чи тамтуди, чи онтуди. Тодї я відомкнув кулак. Зазулька полїзла просто по долонї туди, як до мого серця — хотїла, мабуть, дібрати ся до нього, але поміркувала, що могла би згубити ся минї в рукаві — обернула ся і полїзла у противний бік — по пальцях, а з кінчика нігтя злетїла в той бік, як у нас цвинтар… От — тобі ворожка! Вгадала мою долю і повела туди моє серце…
Я спер голову на руку і сумно вдивляв ся перед себе…
Сонце стояло якось апатично на небі — коло мене шелестїло збіже — дрімало припорошене листє лозів. Боже, а минї так невесело! чому саме?… І я знов запав у свою звичайну задуму… Голова нїби сама з себе опала на мягку траву, на душу найшла така утома — нїби жаль — нїби туга чи смуток — нїби охота до сну… от так заснути би і не пробудити ся більше… Добре ворожила минї зазулька — цвинтар — там… де блудить накипіле чорною кровю моє серце… на старім кладовищи — де
хрести дубові посхилялись
слова дощем позаливались…
