в покривало, він чує ся просто оголомшеним, розбитим, думки, хоч снують ся, але так безладно, що годї їх зібрати до купи.
За кілька днїв у Демидова має бути сповідь великодна, а ту нинї могуча „Ідея“ знївечила у нього і так уже не дуже тривку віру не тілько в сповідь, але в цїле посмертне житє, у все те, в що вірити єго навчали. Будинок віри, ставляний у нього змалку до двайцятого року житя, хоч уже мав деякі щерби в мурі від сумнївів, тепер нараз розсипав ся зовсїм в румовище до самого споду так, що й надїя на направу єго пропала.
Микола Демидів був цїкавий до книжок. Читав усе без розбору, що попало під руки, що міг роздобути у товаришів. Рік перед тим побожний наче чернець, такий совістний при сповідях, що нераз признавав ся до гріхів, яких навіть не розумів, а певно не зробив, під впливом одної поезиї впав на ориґінальну думку, зложити собі свою окрему молитву, щоби тілько не молитись після готових взірцїв молитвослова. І зложив собі молитву, перемішану поетичними зворотами, в котрій перша була просьба до Бога за здоровлє родини, відтак за Україну-Русь, а вкінци й за себе. Відмовляючи сю молитву, Демидів попадав у такий побожний настрій, мав таке погідне, сьвяте лице, що товариші, замітивши се, назвали єго черцем.
І отсе той чернець по не цїлім роцї почув ся тепер крайним безбожником. Хоч і на думку єму не приходило, перечити істнованє всемогучої сили, що править цїлим сьвітом, але віра у все те, що „люди видумали“, у нього щезла. Відзивали ся ще в єго душі протести против безвіря, знані єму з науки релїґії та з иньших книжок, але „Ідея“, велика, могуча „Ідея“
