вів нїчого. Не зважав анї на те, як товариш Дячок vulgo. Безрогий рухав ухами та шкірою на власній голові і знаменито вдавав, як квичить в ріжних потребах паця, з чого цїла кляса сьміяла ся, — анї на те, як товариш Білий, що́ нинї дістав також злу ноту з аналїтики, грозив перед всїма, що Льоґаритмови голову розі́бє, о чім иньші товариші дуже сумнївали ся.
Лише ученик Володимир Лужицький, гарно прибраний, пристойний хлопець, зміг вивести Демидова з єго задуми. Присїв ся коло него і шепнув:
— Чого ти, Миколо, так посумнїв? Гризеш ся одною двійкою? Дурниця!
Микола мовчав.
— Прийдеш нинї на концерт?
— Розуміє ся — відповів Микола, не підводячи голови з лавки.
— Нового члена маємо — шепнув Лужицький.
— Хто він?
— Білий. Завзятий хлоп!
— А певний він? — спитав шепотом Демидів.
— О, розуміє ся! — запевнив Лужицький.
Лужицький хотїв ще щось сказати, але до кляси ввійшов професор Дубровський з купою зошитів під пахою. Лужицький усїв на своїм місци.
Дубровський розібрав ся, поправив на носї окуляри і став ходити по клясї.
— Кілько разів говорив я вам, як обрабляти вільну тему — почав він — а більша частина з вас таки ще не знає, що писати і як. Фантазия у вас убога, мов у студента з першої кляси — та що я кажу? у них з першої кляси вона далеко богатша, як у вас. Чутя у вас нема анї дрібки. Замість розвивати ся, ви стуманїли!… Задачі пишете сухо, мов би думок вам
