Нинї обходили члени кружка память Шевченка концертом, урядженим власними силами.
Демидів застав уже зібраних з трийцять членів кружка, то старших, то молодших. Прийшов саме в ту хвилю, коли старшина відбирав слово чести від нового члена кружка, Білого, котрий обіцяв держати все в тайнї. Білий виховував ся кілька лїт під проводом духовних осіб в однім інститутї, з котрого єго вкінци прогнали, бо нарушив кілька разів інститутську карність. Се прогнанє мало на него такий вплив, що він небавом став славний яко крайно вільнодумний чоловік. Се подобало ся провідникам тайної студентської громади і вони постарали ся притягнути єго до себе. І отсе прийшов він на концерт кружка.
Був то концерт, якого не доводить ся бачити ширшому сьвітови. На сосновім, немальованім і незакритім столї стояли прилїплені дві сьвічки, бо господарі не мали лїхтарів. Портрет Шевченка висїв против стола на стїнї, украшений зеленю, котру поназносили товариші. Публїка сидїла на двох ліжках, на двох кріслах, на двох скринках і на валїзї. Кому не ставало місця, той стояв не нарікаючи.
Між публїкою був настрій поважний. Коли девятьнайцятилїтний приятель Демидова, Лужицький, пішов за стіл, всї замовкли. Молодий бесїдник піднїс у своїй промові найбільше вольнодумність Шевченка, доказуючи єї ріжними цитатами з поезий великого поета. По промові сьпівав хор, в котрім взяла участь половина зібраної публїки, відтак була деклямация, гра на скрипцї, відчит, що мав роз'яснити зборови „Сон“, котрого — після слів прелєґента — не зрозумів навіть професор лїтератури на унїверситетї, вкінци грав один член на цитрі і знов сьпівав хор.
