гом. Під сьвіжим впливом „Ідеї“ Демидів назвав ріжні оповідання біблїйні неправдивими, лютив ся на інквізиторів, на Торквемаду, на всїх „тиранів“, що́ велику ідею любові ближнього звели на пусту фразу, обурював ся на інституциї чернечі і т. п. Говорив так плавно і переконуючо, хоч не все льоґічно, що який був Лужицький очитаний, знав Ренана, Дрепера, Дарвіна, навіть Маркса і иньших, а сам радо слухав проречистого приятеля.
Білий, збитий з дороги, слухав того мовчки, а вкінци серед найбільшого ораторського одушевленя Миколи, каже:
— Пора вже до дому.
— Чекай, — опинив єго Демидів, — а знаєш ти, як виглядала справдїшна потопа сьвіта?…
— Ет! що то мене обходить? — відповів Білий, шукаючи за капелюхом.
— Не хочеш знати, то обійде ся. А варто знати! Однак справдї, вже пізно; пора йти? Ти йдеш? — спитав Демидів Лужицького.
— Іду. Може би ти пішов зі мною на вечеру?
— Не маю гроший.
— Я за тебе заплачу́.
— Не хочу. Я тобі й так уже винен ґульдена, а не знаю, коли віддам.
— Не жури ся, Миколо, я маю гроші. Коли хочеш, то ще тобі позичу. Ти певно потребуєш?
— Коли я не потребував? Нинї навіть на вечеру не маю.
— Ну, бачиш, який ти! Ходи!
Попрощавшись з товаришами, оба приятелї вийшли на вулицю.
