Різдво. Микола замітив, що рисуючи портрет Галї з фотоґрафії пізнав добре, які в неї правильні риси лиця, які очи бистрі, які ушка маленькі, а волосє буйне, — все мов у грецької статуї.
— Але кілько вона має лїт? — спитав ще Микола.
— Здає ся, сїмнайцять. Певно не знаю.
— І вона буде на тебе ждати?
— Але-ж буде, певно буде ждати. Як тілько скінчу права, зараз оженю ся.
Оба молодцї стали собі укладати пляни на будуче. Демидів не знав, що з него буде; знав лише, що сьвящеником не може бути. Поки-що збирав ся їхати на Великдень та журив ся, що не має сьвяточної одежі; прикро ходити обдертому по ріднім селї, а вже до місцевого сьвященика, що́ має доньки, таки зовсїм годї буде зайти. Володко обіцяв Миколї помогти в тій потребі і позичити єму своєї одежі, ще майже зовсїм нової, бо сам має до вибору. Та обіцянка дуже вразила Миколу; оба приятелї були однакового росту; отже одежа з одного могла придати ся на другого.
На другий день по полудни була сповідь. Микола бив ся з думками, що чинити. Володко радив зробити так, як він: сповідати ся, щоби сьвященикови дати картку, потрібну для контролї, але не причащати ся. Демидів пристав був спершу на сю думку, та коли став розважати свої гріхи, совість обізвала ся в нїм. Ту чоловік сповідав ся зі своїх гріхів і заразом мав намір обдурити власть шкільну на другий день… На таке обманьство Демидів не міг пристати. Що буде то буде, думав собі, хто не вірить у сповідь, не повинен сповідати ся. Отже й не пішов до церкви, тілько докінчував портрет дївчини. Потїшав себе тим, що старий катехит не буде своїм звичаєм
