жайворонка, що́ щебетав понад полями. Але не побачив божого сьпівака, так у гору збив ся…
Досьвіта на Воскре́сенє Микола був одним з перших коло церкви. На дворі що лиш свитало. Жайворонки над недалекими полями величали ранїшними піснями Творця всїх сьвітів, а голос їх чути було аж коло церкви. Ту стали збирати ся чорні постатї селян; у сутїни тілько знати було, хто в кожусї, а хто в кафтанї. Селян було більше, як селянок; мабуть господинї порались дома, а дїти ще спали. Побожні християни приходили до церкви, били поклони, цїлували плащеницю і молили ся.
Вступаючи в церкву, Микола несьвідомо перехрестив ся, але коли подав ся в сторону плащеницї, нагадав собі нараз „Ідею“, страшну книжку, котра… якже вона каже про Воскре́сенє? Гріх і думати про се в церкві! Гріх?!… — і Микола усьміхнув ся.
Усїв в крилос і при блїдім сьвітлї кількох сьвічок став оглядати селян. Шепіт молитов і зітханя чути було з усїх сторін. Одна селянка своїм видом і напів голосною молитвою вразила єго. Вона била часто поклони так, що голосно товкла чолом об підлогу, вона піднимала руки до неба і — не вже таки?… Микола придивив ся близше: по єї старім, пооранім морщинами лици котили ся сльози, тихі сльози, що́ блестїли у сьвітлї сьвічок. Била ся в груди і припавши до підлоги лежала так кілька хвиль. Хто вона? Недалека сусїдка Миколового батька. Недавно померла їй донька та ще й дуже тяжкою, неприродною смертию. Микола чув уже, як то було, і хоч не добре розумів причину самовбийства дївчини, але щиро жалував єї й матери. Вдумував ся в положенє нещасної матери і радо бачив, що вона в молитві находила
