втихомиренє свого болю і полекшу. Як вона молить ся, Боже! Невже-ж таки можливо, щоб такої молитви не вислухали на небесах?…
Селян сходило ся щораз більше. Прийшов і сьвященик. По короткій відправі всї вийшли перед церкву і тут почав ся воскресний обряд. Поважний сьпів церковний проймав Миколу; єму немов мурашки лазили по плечах, доходили до пальцїв, ніг і рук, а відтак вертали знов на плечі і до голови. Він слухав уважно сьпіву сьвященика і ловив ще пильнїйше голоси сьпіваючих селян. Які ті голоси нинї безжурні, сказати-б веселі! Немов ті сьпіваки журби й в очи не бачили, немов злиднї — не їх щоденне житє, немов остро додержуваний піст не приборкав їх сили душі; сьпівають всї так, як тілько щасливі люди можуть сьпівати. Микола відійшов на бік, щоби здалека послухати, як ті голоси зливають ся в один величнїй воскресний гимн на честь Спасителя сьвіта. Та як небавом почув пісню сьвященика: „Христос воскресе“, сам підбіг до громади і дзвінким тенором на весь голос став сьпівати разом з селянами милу пісню великодну. Забув на свої пересьвідченя, на своє безвірє, а душа єго злучилась з душами селян, наповнилась тихим щастєм і відрадою та нелукавими устами прославляла воскресшого Христа. В одушевленю селян потонув і молодий, скептичний ум та розплив ся сердечною піснею. І ся пісня молодого студента разом зі звуками сїлських дзвонів полинула далеко й високо, так що й жайворонки, божі сьпіваки, замовкли і присїли в зеленім збіжу.
Рожеве сонце висувало ся щораз висше зза виднокруга і зоря ранїшна блїдла перед найбільшим божим сьвітилом. З недалекого лїса повіяло різким хо-
