В перший день науки по Великодни Володко Лужицький прийшов перший до кляси, десь зараз по семій годинї рано. Ходив задуманий та сумний по клясї і тілько руками розводив. Сїдав у лавку, споглядав хвилинку байдуже на книжку і знов ставав та ходив, як би не міг собі найти місця. Товариші, що́ стали сходити ся до кляси, замітили се і питали ся, що єму, та він мовчав, як би води в рот набрав. Аж коли прийшов Демидів, Лужицький припав єму до грудий і став хлипати.
— Що тобі, Володку? — питав ся здивований Микола та завів приятеля в куток, щоби иньші товариші не чули їх розмови.
— Зрадила мене! зрадила! — нарікав бідний хлопець.
— Хто такий? Галя?
— Вона, вона! Щоб єї…
— Як же зрадила?
— Володко аж по хвили відповів з очевидним пересердєм в голосї.
— Я їй даю портрет, а вона менї: „Дякую вам, каже, гарненько. Се буде для мене гарна памятка; я вас за те запрошу на своє весїлє…“ На весїлє? Я не знав, що й сказати. Питаю ся потім людий, а вона справдї виходить замуж на Зелені сьвята. Що менї робити? Та я радше в могилу піду, як на єї весїлє поїду…
— Володку, дай же спокій; не говори дурниць. Адже ти за молодий був для неї. Де-ж їй схотїлось би ждати що-найменче пять, шість лїт?!
Приятель мовчав, опершись о стїну.
— Знаєш що, Миколо? — зірвав ся нараз. — Тепер я не буду анї вчити ся, анї до школи ходити;