стану волочити ся по ночах, запивати ся, все менї одно…
— Тю-тю на тебе! — налякав ся Микола. — От видумав спосіб житя! Та я тебе буду переслїдувати, як аєнт від полїциї, і не допущу до сего. Ще чого не вигадав! Задля такої дурницї пропадати!…
— Ой! не дурниця се, Миколо, ти не знаєш — бідькав ся Володко.
— Хоч не знаю, та здогадую ся, що се ще невелике нещастє.
І почав Микола потїшати зрадженого приятеля, поки вибила осьма година.
До кляси увійшов професор істориї і байдуже сказав Демидову, що директор кличе єго чогось до канцеляриї. Не так байдуже приняв сю вістку ученик. Він поблїд і затремтїв. До канцеляриї? по що? Вийшов помалу на коритар, станув і задумав ся. Серце в нїм било ся, тїло омлївало… Невже-ж таки тягнуть за тайний кружок?… Налякав ся директор статї в часописи, про котру вже Микола чув, і починає слїдство, чи що такого? Але-ж годї ждати! Відважно, Миколо! Чей тобі директор голови не зірве…
Демидів додав собі відваги, приняв міну як найспокійнїйшу і, запукавши в двері, вступив до канцеляриї. Поклонив ся і станув. Директор і не глянув на нього, тілько щось писав. Нараз підняв голову, зірвав ся, прискочив до Миколи, вхопив єго за плечі і потермосив з цїлої сили.
— Ти закало ґімназиї, ти менї будеш молодїж псувати, тайні кружки закладати, атеїзм ширити, щоб ґазети писали!… Ти не знаєш, що то не вільно, дурню якийсь! Вилетиш з ґімназиї на чотири вітри; в цїлій Австриї не приймуть тебе нїгде!
