Сторінка:Осип Маковей. Весняні бурі. 1895.pdf/39

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Хтось з наших, чорт би єго вхопив! — і Микола аж зуби стиснув зі злости та поробив кулаки.

На другу годину прийшов професор Дубровський. Усїв на катедрі і довго мовчав. Крутив довгі вуси, гладив бороду і поправляв окуляри. Притім сопів та зпід лоба дивив ся на цїлу клясу.

— Реформатори! — гукнув нараз і замовк. В клясї стало зовсїм тихо. — Не зажде один з другим, поки стане послом до сойму, до ради державної, поки більше розуму прибуде, — нї! він уже тепер бере ся направляти сьвіт! О, сину, сьвіт старий, а старого тяжко переробити. А коли думаєш, що зможеш, так на те не пора в ґімназиї! Здає ся тобі, одному з другим, що ти вже всї розуми поїв, та спімнеш моє слово, коли в друге стілько проживеш, як доси, і сто разів більше навчиш ся, як в ґімназиї, назвеш себе таки дурним. Були вже більші фільозофи, як ви, і ті вмирали, невдоволені своїми здобутками, своїм знанєм…

Як молоді жеребцї ви брикаєте самопас, то в бурян скочите, то в жито забіжете, то трави скубнете, то листочок зірвете. І годї пастухам вдержати вас у ладї, — у вас же така ріжна вдача, такі ріжні вихованя, а у ваших пастухів стілько своїх власних клопотів! Подають жеребцям сїчку, хоч би й примащену вівсом, а їм того мало… Вони скочуть в зелений овес, наїдять ся і — дістають охвату…

Ту професор опинив ся, мов би завагав ся чогось.

— Ти, Демидів, розумієш, до чого я річ веду? — спитав ученика.

— Розумію — відповів Демидів.

— І ми розуміємо — сказало кілька голосів.

— Ах! я знаю — зачав професор знову — ви