а не хочеш, то терпи! Ба! перетерпіти можна, але се не рішає загадок…
Бив ся так Демидів з думками кілька днїв, вижидав зі страхом кінця слїдства, відгадував, що має означати такий похмурий вигляд у Дубровського, чому ненавистний Льоґаритм так радо хотїв єго на чімсь „зловити“, хоч не міг, бо застав єго приготовленого — і всї ті думки зазначувались у него назверх так виразно, що Дубровський нераз ставав перед ним і мовчки вдивляв ся в се змарнїле, молоде, а таке вже поважне лице.
Скінчило ся слїдство. Виновників засуджено на карцер, кого на чотири, кого на вісїм, а Демидова на шіснайцять годин, бо за ним була вже одна значна провина, що підчас екзорти читав книжечку, а тепер не сповідав ся, ширив атеїзм і социялїзм та роздавав до читаня заборонені книжки. Иньші хоч не признавали ся, а Демидів, коли директор вдруге випитував єго, прямо сказав, як і що. І се читав і те читав і тілько — як наівно сказав — рад би знати, по чиїм боцї правда. Єго переконували більше Ідея, Дарвін, социялїстичні теориї — щож він тому винен?…
Незвичайно всїх застановило, що Білого не покарали, хоч також належав до кружка. Директор знав усїх, хто тодї був на концертї в честь Шевченка, всїх переслухував, а єго мабуть нї; нїхто не чув про се… Підозрінє Демидова на Білого ще більше зросло, коли Дубровський вдруге став поясняти, що се таке донос та яка то нечесть бути доносцем. Демидів глянув притім на Білого і замітив, як той мазав олівцем по зошитї та закушував уста. Але не знав ся ще на стілько на людях, щоби з лиця вмів вичитувати чужу провину.
