в одній клясї! І таку справдїшню закалу держать в ґімназиї! І такий „многонадїйний“ молодець має так починати свою кариєру!
А лихо-ж би єго побило! — аж скрикнув Микола на вдивовижу кільком союзникам і на знак свого пересердя вдарив кулаком в лавку. Так ті думки розлютили єго. Чим більше застановляв ся над тим, тим більше підступав до єго серця гнїв, кулаки стискали ся, очи яснїли, віддих прискорював ся…
Відсидївши кару, Демидів значно присмирнїв. Учив ся пильно, навіть на радість Льоґаритма зрозумів всї тайни аналїтики, і не балакав з нїким, тілько з Лужицьким, котрий помалу забував свою страту і зневагу та, погулявши з розпуки раз до півночи, не гадав уже сего повтаряти. Перестав також рисувати, якось відпала єму охота, і дивним дивом навіть професору Дубровському, для котрого задачі вирабляв завсїгди з такою охотою і фантазиєю, найновійшу задачу написав коротко та й досить недотепно. Сам Дубровський те замітив…
В ту пору лучило ся Демидови незвичайно прикра пригода. Приїхав сьвященик, батько сих двох учеників-братів, котрих Микола вчив. Дізнав ся, яку мав кару учитель єго синів і за що, налякав ся дуже того впливу єго на дїтий і звільнив єго від обовязку. Микола запевняв, що зі своїми учениками нїколи не говорив про такі справи, як безвірє і иньше, однак сьвященик не дав ся пересьвідчити, признав єму, що доси був вдоволений з него, бо дїти вчили ся добре, заплатив єму, що належало ся, а щоб Демидів не мав жалю до него, то ще хотїв єму дати дарунок. Іменно
