прощаючись запхав єму кілька банкнотів в руку. Демидів глянув на банкноти, відтак на сьвященика, сказав: „Менї досить того, що належить ся“, подаровані гроші поклав на стіл і, поклонившись, вийшов чим скорше з хати. Єму було так чогось гірко на серцю, так на плач єму збирало ся, а плакати не міг.
Придавлюваний жаль помалу-помалу зміняв ся у него в пересердє, котре проявляло ся гірким усьміхом на устах або дотинками. Призвичаєний до злиднїв він не лякав ся їх, на обіди в кухни людовій ще гроші мав, але жити з кількох ґульденів місячно до вакаций — таки буде трудно. Він рішив ся спокійно ждати на те, що хвиля принесе, і не опускати рук, але заразом не мав надїї, що дістане які нові лєкциї. Сподївав ся лише, що як перебув уже неодні злиднї, так і сї перебуде. Але така зневага від сьвященика [він уважав се зневагою] болїла єго і гризла тяжко. Адже вчив синів добре, вони любили єго і слухали! Чому-ж батько нагнав єго, засоромив перед дїтваками? Що тепер ті дїти будуть думати про него?…
Роздратований сею подїєю, прийшов Демидів по полудни до школи. Лужицький, дізнавшись про єго пригоду, потїшав єго, що „якось то буде“. Я — каже — гірше перебув, а от, минуло ся. У відповіди на се Демидів, з гірким усьміхом на устах, став рисувати крейдою на таблици портрет дївчини, під котрим дав підпис: Галя. Лужицький скоренько стер губкою портрет. Тодї молодий рисовник нарисував собаку, як стоїть на задних лабах перед якимсь паном, і під собакою написав „Білий“. Коли се замітили товариші, в клясї настав сьміх. Сам Демидів усьміхнув ся: собака була добре нарисована.
