— Білий! Білий! — стали кликати — ходи подиви ся на свій портрет.
Білий справдї прийшов до таблицї. Ненавистними очима глянув на Демидова, захмарив ся і воркнув:
— Ти, безбожнику якийсь!
— Ов, який менї побожний найшов ся! Білий зве ся, а чорну совість має. Ти від коли став таким побожним? — питав ся глумливо Лужицький.
— А тобі що до того?
— Вже тебе до інститута приняли? — дотинав Лужицький.
— Чуєш! — скрикнув Білий — будеш бачити, що з того вийде. Я зараз…
— Підеш певно поскаржити ся директорови. Штубак! — промавляв противник звільна.
— Щоби-сь знав, що піду. Ви менї жити не даєте, ви, атеїсти, социялїсти!…
— І що ти дістав за се, що тодї донїс на нас?
— А тобі що до того, ґоґо висмарований?
Підчас сеї перепалки Микола підступав мовчки щораз близше до Білого, закушував уста аж до крови, стискав кулак, а при остатних словах доносця, скочив на него нагло і з цїлої сили ударив єго в лице.
— Ах, ти, скотино якась! — скрикнув притім, аж засопів.
Білому потекла кров з носа. Він прискочив до Демидова і хотїв єму віддати пощечину, але розлючений Демидів ухопив єго за рамена, потермосив та й відкинув від себе, як сніп соломи. Білий упав назадусь на землю, вдарив ся головою об стїну і набив собі ґудза. Побіг зараз з плачем до канцеляриї директора, а Демидів усїв в лавку. На нїм цїле тїло дрожало, піт виступив на чоло, а кулак не розводив ся.
